09 Мар Черкаське крайове товариство Українського козацтва вшановує генія Т. Шевченка
9 березня 2017 р. виповнюється 203 роки від народження Тараса Шевченка. Подія знакова, а в чомусь справді сакральна. Заслуговує на щось значно більше, аніж державний статус червоного дня календаря, за який ще належить позмагатися.
Шевченко – класик, а ще мислитель світового рівня. Це означає, що кожна генерація людей, українців покликана переосмислювати його постать та творчу спадщину. В уявленнях поколінь нашого часу козацтво знає про Шевченка з праць Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Оксани Забужко, черкащанина Василя Пахаренка.
Українська громадськість добре пам’ятає історію фальшування Великого Кобзаря. Вписавши колись Україну у свій національний проект, росіяни змучилися з образом Шевченком. Його то зараховували до бунтівників, то забували, а вже невдовзі ідентифікували революціонером-демократом, атеїстом. Списали про те гори літератури, де не втомлювалися наголошувати на недолугості, спрощеності, периферійності, двозначності творів генія.
Найчастіше кремлівські пропагандисти писали й пишуть про Шевченка як про “двомовного” або такого, що “жив у нас (у Росії), більшу частину дорослого життя, приятелював із найкращими літераторами Петербургу”, “вів щоденник, якого писав російською мовою і для себе”, “в одного з петербурзьких міщан якось поцупив зі своїм приятелем гусака” та ін. Усе це правда, але лише часткова, перекручена, інтерпретована в стилі, кажучи на сучасний лад, “кисельовщини”, що в останні десятиліття змінила таку ж сумно відому, вихолощену, брехливу совдепію. До речі, насправді Шевченко вів не щоденник, а журнал і принагідно подарував його своєму приятелю, знаному історику Олександру Лазаревському. То ж усе таки писав той журнал не для себе, а для людей…
Насправді Шевченко – це харизматична, цілісна особистість, із якої ми – козаки – виокремлюємо найважливіше для нас – все українське. Але ним, зрозуміло, велич генія не вичерпується. Шевченко – це не лише Україна, хоча ніхто глибше й точніше не передав її в слові. Шевченко – це і модерн, і Європа. Міф про “селянськість” Шевченка не витримує жодної критики. При цьому варто пам’ятати, що українська селянськість – це, на відміну від російської “дєрєвєнщіни”, не маргінальність. Носіями українського культурного етосу якраз і є хліборобська верства – козаки це знають напевне.
Козаки, українці вірять у непогасну зорю генія Шевченка, без неї неможливо жити й перемагати!
Слава Великому Кобзарю!
Слава Україні!
Крайовий отаман ЧКТ УК,
із крайовою старшиною та
всім козацьким товариством
No Comments