Черкаське крайове товариство взяло участь у Науково-практичній конференції “Козацький рух на теренах України та патріотичне виховання молоді на його засадах”

06 Янв Черкаське крайове товариство взяло участь у Науково-практичній конференції “Козацький рух на теренах України та патріотичне виховання молоді на його засадах”

м. Харків, 10-11 грудня 2015 р.

image001

Оголошення наказів: Гетьман УК М. Пантелюк та Головний отаман УК О. Діденко

image003

Доповідь виголошує полковник УК, професор Ю. Присяжнюк

image005

Під час засідання: у третьому ряду представники делегації від Черкаського крайового товариства:

Генеральний писар УК В. Коваленко та генерал-хорунжий М. Сивак

image007

У залі засідань Генеральна старшина УК, представники науки, студентська молодь

КОЗАЦЬКИЙ РУХ І ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ:

СУЧАСНА МЕТОДИКА В КОНТЕКСТІ

ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИХ ЗАВДАНЬ

Доповідь на конференції

 

Козацтво лишається традиційним і водночас одним із найактивніших та найпродуктивніших українських громадських рухів. З демократизацією суспільства в другій половині 1980-х рр., а надто зі здобуттям державної незалежності України в 1991 р., він отримав новий імпульс розвитку. Щоправда, у 1990-х рр., а декому й тепер, здається, що часи гетьманів, отаманів і козаків давно минули і ця “екзотика” зовсім непотрібна новітній Україні. Але українська громадськість, певною мірою вся спільнота дотримується іншої думки. Нині українське козацтво сукупно нараховує десятки тисяч активістів обох статей, всіх дорослих вікових категорій.

Ключовим завданням козацтва є національно-патріотичне виховання. Власне патріотизм, патріотичне виховання ми розуміємо чи не виключно в контексті національному. Інакше й бути не може, бо в протилежному разі він не виконає своє ключової функції – захист України, її народу й держави.

Метою доповіді є намір прояснити сутність і взаємозв’язок сучасного козацького руху з патріотичним вихованням у контексті загальнонаціональних завдань. Методику тут розуміємо як взаємодію, під час якої має відбуватися формування стійких уявлень та переконань, у цьому випадку національно-патріотичних.

Ця проблема вже отримала певне висвітлення в літературі. Там багато правильного й потрібного. Але зважаючи, як різко за останні роки зріс обсяг виконуваної роботи, сама чисельність козацьких підрозділів, дивує, що автори (зокрема й знані активісти та науковці) зовсім мало пишуть про зміни: 1) зміни в людині, 2) зміни у філософії національно-патріотичного виховання.

Принагідно зазначимо: виховання (тут як формування та самоствердження особистості) – це процес, який має обов’язково трансформуватися в самовиховання, інакше ми відтворюватимемо тривіальну совєтську практику одностороннього впливу вихователів на вихованців, де роль перших монопольно належала “керівникам” (а це не доцільно!), “людям із багатим життєвим досвідом” (а це не завжди доцільно!), так званим “справжнім патріотам України” (щось нагадує з недалекого минулого “справжніх комуністів”, що категорично не допустимо).

Виховання спирається на давню як світ традицію. Проте, як не прикро, у структурі роботи, зокрема й діяльності козацтва, виховання до сих пір поступається місцем, значенням так званій “конкретній роботі”. Зазвичай вона приваблює людей тим, що в такому разі йдеться про… повноваження, впливи, корисливі зв’язки, фінанси, статки тощо. Звідси, на нашу думку, помітна недооцінка виховання/самовиховання, хоча насправді це не зовсім так, а за певних обставин – зовсім не так.

А втім, роль вихователів (насамперед яскравих особистостей), організаторів виховних заходів та меценатів, пов’язаних із національно-патріотичним вихованням, залишається великою, десь навіть визначальною. Сьогодні, скажімо, коли мова заходить про малюнки солдатам на фронт, розучування патріотичних пісень та презентацію відповідних видань, набуття навичок володіння зброєю, вшанування пам’яті героїв чи національних лідерів.

Бо й справді, в останні роки особливе місце в діяльності козацьких підрозділів справедливо зайняла фронтова тематика. Проте рано чи пізно постає питання доцільності цих заходів, адже навіть найефективніші з них “забуваються”, і не факт, що їх колись згадуватимуть саме в такому, національно-патріотичному контексті. Аби цього не відбувалося, робота має проводитися так, щоб впливати на людей, їхній світогляд, урешті-решт змінювати їх, їхні погляди та переконання. При цьому треба брати до уваги, що людей змінює і вік. А ще патріотизм має “проростати” на емоціях (символіці, атрибутиці, художньому слові тощо), відповідальності (тобто перевірятися на практиці), інтересах (приносити людям конкретну користь).

Ключовим серед завдань, які стоять перед громадськістю, козацтвом, як, зрештою, всім українством, лишається питання єдності. Це провідна ідеї сучасного розвитку українського суспільства, нації, а відтак і козацтва як організації. Про це свідчить офіційна риторика всіх, зокрема й тих, хто мало на цьому розуміється, а ще менше для цього щось робить (через бажання бути коректним, не буду цитувати поважних авторів).

Серйозно ставлячись до вирішення питання єдності, вважаємо зазначити наступне. Будь-якому організаційному (статутному) єднанню має передувати інтелектуальне гуртування людей навколо цінностей. Перспективу може мати орієнтація виключно на духовні (християнські) цінності та національно-держані пріоритети. Як їх розуміти? Духовне, вважаємо, як вияв вищого (Божого) ступеня людяності, а не банальний ритуал, що, на жаль, спостерігаємо повсюдно. Національне – як готовність до єднання, навіть через подолання ментального (підсвідомого, на рівні серця, а не розуму) “не можу” чи “не хочу”. Тут також проблеми, бо навіть патріотична акція, тобто якась добра для України справа, часто викликає непорозуміння, супроводжується чварами. Всім, хто претендує на високе звання українця, варто знати: духовність і патріотизм не існують як певні константні величині, речі, сегменти; вони потребують перманентного осмислення та вдосконалення. Урешті-решт, усякі зусилля, дії мають робити козацтво сильнішим, а Україну – більш консолідованою.

Новітній сплеск патріотизму в Україні пробудила російська агресія. Кремль, не бажаючи того сам, змусив українців ще й ще раз повертатися до почуття, без якого не може відбутися жодна національна спільнота, постати й ствердитися національна держава. Без перебільшення, сучасне українське козацтво, пропонуючи старі/нові форми комунікації, покликане відроджувати й берегти дух, колись притаманний лицарям Запорізької Січі, а в модерну добу героям Холодного Яру 1917‒1920-х рр., Майдану 2004 р. та Євромайдану 2013‒2014 рр.

Якщо ми це розуміємо й сприймаємо, то маємо визнати непересічну роль молоді, покоління доби державної незалежності України. На перший погляд склалася парадоксальна ситуація, бо віднедавна вихованці й вихователі ніби помінялися місцями. До певної міри це так, але хотілося б посилити загальний виховний вплив. Той, хто бере на себе таку місію, повинен знати: 1) класику педагогіки: особистість виховує тільки особистість; хочеш змінити на краще когось, змінюйся на краще сам; 2) форми роботи: поінформованість (сидіння “в Інтернеті”) це позитивно, десь корисно, але ще краще читання книг, бо лише воно формує образне мислення, цілісність уявлень і переконань; 3) способи формулювання думок: уважно стався до кожного слова, адже ризики підстерігають нас на кожному кроці. Варто, приміром, говорити: а) (про війну) не на Сході, а на Донбасі; б) також обмежити вживання поняття “Вітчизна”, “вітчизняний”, а віддавати перевагу термінології “Україна”, “український; в) не “АТО” (насправді), а “війна”, “російська агресія”.

Сучасне козацтво помітно інтелектуалізується. Цим воно демонструє нові грані своїх можливостей. Причому не тільки спогадами про минувшину, старовинними звичаями, а й готовністю давати гідну відповідь на ті виклики, що тепер турбують українську спільноту. Сьогодні в козаках можна бачити учнів, студентів, аспірантів, учителів, професорів, відомих митців. Відтак зростає роль шкіл, гімназій, ліцеїв, коледжів, університетів. Сукупно все це змінює наші уявлення про козаків: вони помітно “молодіють”, втрачають ознаки (частіше стереотипні) безтурботних чолов’яг, схильних лише горланити пісні та пиячити, виголошуючи жартівливі тости. Проте інтелектуалізація козацтва потребує суттєвих структурних змін. Лаконічно їх можна передати завданнями визнання, осмислення, імплантації цінностей та духовних пріоритетів. Тільки так можна буде вигравати інформаційні бої за Україну, які нині чи не найголовніші, а поразки в них ‒ найболючіші.

Робота з юнню потребує чіткої структури й дисципліни. А ще молодь, яка свідомо приєднується до козацького руху, вимагає поліпшення культури персональних взаємин. Ігнорування її ініціатив загрожує руйнівними розколами. Аби не допустити їх, потрібні діалоги, щоб кожна раціональна пропозиція була почута старшими козаками, старшиною, отаманами.

Отже:

  1. Нинішнє козацтво не становить якогось окремішнього руху, відособленого від суспільства і влади. Надто тих спільних завдань, що виникли у зв’язку з російською агресією. Воно прагне до діалогу й співпраці й це головний алгоритм національно-патріотичного виховання. Сучасний патріотизм спирається на визнання довготривалого історичного розвитку українського народу, в процесі якого сформувалася унікальна козацька самоорганізація, що постала на стійких світоглядних засадах, з характерною шляхетністю, мораллю, звитягами, звичаями, знаннями. Але домінуючим тут є власне національний аспект, бо модерний патріотизм є національним за своєю сутністю.
  2. Українці зобов’язані прагнути до самопізнання, а їхня держава ‒ до знання своєї минувшини. На сьогодні Україна ще надто мало зробила, аби розповісти собі й світові свою історію. А це перешкоджає формуванню національної ідентичності навіть через такі потужні чинники як освіта та засоби масової інформації.
  3. Тим, хто закликає до пріоритету “конкретної роботи”, скажу: найконкретніша робота – це робота, яка утверджує (а не руйнує) українську націю, розбудовує національну державність.

Насамкінець: ствердження козацького духу/руху не лише підсилить потенціал національно-патріотичного виховання, а й якісно зміцнить громадянське суспільство, яке є єдиною запорукою незворотності позитивних змін в Україні.

Слава Україні!

 

Юрій Присяжнюк – полковник УК,

радник Гетьмана УК з національно-патріотичного виховання,

доктор історичних наук, професор

Please follow and like us:
No Comments

Post A Comment